Шановне товариство! Ми не дуже на цьому наголошували й не піарили, щоб усе-таки була несподіванка, – сьогодні нашій галереї п’ять років. І виставка Миколи Гроха відкривається не випадково, бо вона засвідчує нашу позицію, той момент, що ми всі п’ять років працювали на те, аби виставляти творчість високу, достойну, глибоку, речі, в яких кристалізується сіль української землі й духу. Власне, в роботах пана Миколи якраз і проявляється ота шляхетність української душі, високий аристократизм – у його бездоганній лінії, в його складно організованій перфектній композиції творів, засобами акварелі, що також доволі непроста. Дивує, як можна так філігранно вибудовувати вітаїстичний український світ… 

Мені подумалося, що квітка – доволі небуденна річ, і королівський ірис, який цвіте зовсім недовго, лишається в пам’яті прекрасним образом, котрий тримає нашу естетику, емоції. Можливо, це око ангела на землі, можливо, це душі наших близьких, предків… 

Василь Перевальський, художник: 

Ми з Миколою Никифоровичем вчилися в один час у художньому інституті й дуже добре знаємо один одного. Що б він не робив – робив це з найтоншими нюансами, переймався цим душею. Мене дивує, що хлопець, котрий колись ходив босоніж по споришу й пас корів, виріс у такого неймовірно високого майстра акварелі! Не знаю, з ким зараз його можна порівняти, – акварелістів в Україні було й є багато, але Грох вирізняється скрізь – своєю шаною до паперу, любов’ю до мазка, який розтікається. Це все настільки глибоко пережито й настільки цікаво та фантазійно сконструйовано… Микола Никифорович – це ціла школа, і я щасливий, що в НСХУ відкрилася художня студія, незмінним директором якої він є. Він зробив зі студії школу й для найменших, і для найстарших. І багато студентів нашої НАОМА – також її випускники.

Усі свої прекрасні слова про пана Миколу я сказала вранці в ефірі радіо «Культура». Це таке освідчення в любові до його картин, до його квітів, пейзажів, до його абсолютно дивовижного ставлення до життя й людей. Вміння любити, захоплюватися й ділитися тим, що він для себе відкрив... 

Нещодавно в мене брали інтерв’ю й спитали, що головне я хочу донести до слухачів радіо «Культура». Я відповіла: найголовніше – аби українці перестали так стримуватися й нарешті полюбили один одного. Бо в нас, на жаль, буває колосальний дефіцит взаємної любові. Ми здатні на спалахи й самозречення в моменти драматичні, але зберегти це почуття – складно. 

Пан Микола має дивовижний дар зрозуміти, відчути, захопитися й передати. Пане Миколо, я сьогодні була вражена, бо більше знала Ваші квіти. Для мене Ваші пейзажі ще зовсім свіжі – це як подарунок – носити з собою, уявляти в нашу похмуру київську осінь чудові картини, й буде на душі світло та гарно... Думаю, в кожного мистця є надзавдання, й ось Микола Грох робить цей світ кращим, гармонізує наш складний і дуже часто негармонійний світ. Дякую Вам за це!

Я завжди включаюсь у розмову, коли відчуваю тембр, інтелект, коли відчуваю, що сказати, а що – недоговорили… Є категорія людей, які встають вранці й питають: а що будем їсти? Є категорія людей, які встають і питають: а як жити будем? А є ще одна категорія людей, котрі не тільки питають, як жити, а й яким бути в житті. Це не тільки питальник, а й окличник. Бо людина, котра ставить собі таку мету – яким бути, – у своїй душі будує власну Говерлу. І кожен день підіймається потихеньку до висоти. До таких людей належить Микола. 

Як народилась Говерла, – це тільки у землі спитати. Вона несе символ величі, й величі знатної. Це епіцентр України. Вона так поєднується з біографією кожної творчої людини й викликає певні асоціації. На Говерлу йдуть люди, щоб освітити свої думи, з надією й вірою піднятися на цю велич. Ідуть не тільки зі своїми бажаннями, але й несуть у душі імена героїв, величних людей, які засвітили світ своїм знанням. Тому Говерла стає як Парнас. Вона випробується блискавицями й громовицями, але стоїть міцно… Хто піднявся на Говерлу, не може довго там затримуватися, – це святе місце. А далі вони спускаються до життя. Несуть із собою ту силу, щоб подарувати людям. Несуть розум, талант, душу свою, аби освітити шлях іншим. До таких людей належить Микола Грох. Він виховував мою онуку, він художник, патріот, людина інтелектуальна, інтелігентна. Я вітаю його з виставкою й завжди рада бачити його роботи!

Доброго дня, шановне товариство! Хочу сказати слова подяки Миколі Никифоровичу, бо недаремно п’ять років тому ми відкрили тут галерею. Тоді було дуже багато скептиків, котрі казали, що це не привабливо, це не є цікаво, це не бізнес, мовляв, Михайле, ти займаєшся якимись дурницями… Сьогодні я переконаний: це була не дурниця. Вдячний Вам, пане Миколо, що в нас на п’ятиріччі – таке відлуння світлої душі. Думаю, кожен, хто тут присутній, – людина зі світлою душею. І я хотів би, щоб у нашій галереї ще багато-багато років звучало це відлуння. 

Моя дружина оглянула виставку й каже: «Я хочу на курси до пана Миколи». Так що це найвищий комплімент, і в групу можна брати ще одного студійця (сміється). Усім усього якнайкращого! Зі святом!

Хочу додати, що тут дехто шукав цю галерею, аби завітати на відкриття, – бо надворі вже темно, починається зима. Але прийде час, коли сюди стоятимуть черги аж ген до Хрестовоздвиженської церкви (сміється). І церква, де, до речі, хрестили мою доньку, хрестили Булгакова, буде орієнтиром.

…Тут реалізм й імпресіонізм, тут усе ніби так легко, але дуже тонко зроблено. Фотографічно точно, але це не фотографія. Це якісь деталі, що складають суть того чи іншого явища, дерева, квітки, листка, настрою. Микола Грох ні на кого не схожий. Це геніальний художник – я не знаю, кого зараз можна поставити поряд із ним. Коли дивишся на нього, згадується і Врубель, але точність – Енгра, й кубізм. Він усебічний, він відчуває це нутром. Відображає землю, де народився, – Україна має найбагатші пейзажі.

По-перше, дякую цій прекрасній галереї, де я лише другий раз. Перший раз побував – і закохався. Настільки вона стильна, чиста, настільки делікатний і працьовитий персонал. Дякую пані Аллі. Вважаю за честь, що я отримав таке інтелігентне запрошення зробити виставку. Моментально погодився, й, думаю, коли мені пощастить, то готовий регулярно тут виставлятися (посміхається). Вдячний моїм друзям, котрі прийшли, незважаючи на немолодий вік. Моїм студійцям, котрі перенесли свій урок сюди. Вдячний і тим людям, котрі послухали сьогодні нашу радіопередачу і приїхали за сто й більше кілометрів... 

Нещодавно мене запитали, якої я думки про попередню всеукраїнську виставку, де було стільки робіт, що іноді вони висіли в чотири поверхи. Мені здається, це все-таки підсвідома реакція мистецької спільноти на теперішні події. Я, регулярно буваючи в НСХУ, бачу, як везуть із областей роботи, як із автобуса люди з картинами йдуть на виставком. Не у всіх приймають – і з тими ж картинами вони повертаються додому. І від виставки матеріально анічого не мають – бо нема закупок, не той стан зараз у держави. Але це – необхідність працювати, виставитися й мати задоволення, що ти комусь приніс радість. І що ти не тільки мілітарну тему висвітлюєш (хоча й це необхідно, але тут потрібен особливий талант). А якраз через заглиблення в природу… Коли я малюю іриси, то, вибачте, розмовляю з ними. Бо бачу, як квітка живе, як вона надвечір наступного дня закривається, як вибухає нове життя… Така філософія, що навіть близько підійти до цієї природи неможливо.

Я вам дуже вдячний і радий, що бачу так багато люду, – сьогодні прекрасний вечір!