Презентація альбому "Олег Мінько" у Львові

У Національному музеї імені Андрея Шептицького відбулася презентація альбому художника Олега Мінька. Пропонуємо Вам ексклюзивний репортаж з презентації, виступи Ігоря Кожана, Ореста Голубця, Світлани Єременко, Алли Маричевської, Ігоря Калинця, Степана Давимуки, Ірини Калинець, Галини Дорощук, Наталі Космолінської, Олега Мінька.

Ігор Кожан, директор Львівського національного музею імені Андрея Шептицького:
– Вітаю Вас у стінах Національного музею імені Андрея Шептицького з нагоди гарної події: в серії «Імена» вийшов друком альбом «Олег Мінько». Для Львова, України в цілому це ім’я відомого мистця, мистецтвознавця. Багато десятиліть він присвятив творчості і вихованню нового покоління українських мистців. Художник пережив різні періоди: творчого злету, тяжкі роки, коли не працював так, як хотілося, бо система не давала можливості. Щоб пізнати Мінька, треба напевно багато дивитися, багато спілкуватися з його роботами, не раз підходити, а потім виникає органічна потреба його бачити, пропускати через себе.
Я вітаю весь колектив, який долучився до виходу у світ цього альбому, тих, хто підтримав, зокрема пана Михайла Поживанова.

Орест Голубець, доктор мистецтвознавства:
– Сьогоднішня зустріч – це радісна подія: бо художник, який серед нас, який продовжує активно творити, має сьогодні такий альбом. Очевидно, що будемо багато про нього говорити, і вичерпати цю тему неможливо. Коли ознайомився з текстом альбому, був дуже вражений, бо близько я дуже пізно пізнав цього художника. Для нас важливо те, що Олег Терентійович із покоління шістдесятників, покоління, яке неможливо переоцінити, це величезна генерація творчої інтелігенції, яка була навмисне винищена. Мінько – представник Східної України. Ці люди зі Східної України, на моє переконання, набагато твердіші від галичан. Просто народ східний дуже понищений.
Мінько надзвичайно потужний художник, який залишається вірним собі, він творить те, що йому болить.

Світлана Єременко, журналіст, автор есе «Живопис, як молитва» до альбому Олега Мінька:
– Я відкрила для себе Олега Терентійовича два роки тому, побачила його виставку в Києві. Я була вражена. Відчула, що це художник, не схожий ні на кого іншого. Спочатку підготувала матеріал на радіо «Свобода», потім у журнал «Музейний провулок». Я була переконана, що про такого художника повинні знати і в Україні, й у світі. Так сталося, що в нас рекламуються одні й ті самі імена, а багато художників, котрі заслуговують, щоб про них розповіли, залишаються невідомими. Олег Терентійович – це ціле покоління шістдесятників. Він мені сказав: «Пишіть не про мене, про моїх друзів». А з іншого боку, він поставив мені завдання: «Напишіть про епоху». «Нічого собі завдання, – подумала я. – Ніби це так просто». Скажу чесно – я дуже переймалася.
Ця книжка не побачила б світу, якби мою ідею не підтримав Михайло Поживанов. Коли відбувалась презентація у Донецьку, мене навіть запитали журналісти, як вдалося вмовити дати гроші на мистецтво. Тому я дуже вдячна Михайлу Олександровичу, що він робить таку велику справу, підтримує таких людей, як Олег Мінько. Альбом виглядає дуже гарно, над його дизайном працював Костянтин Ковалишин. Есей називається «Живопис як молитва». Я хочу, щоб для всіх художників їх творчість була молитвою, бо це важливо для всіх нас, творчість збагачує нас.

Алла Маричевська, арт-директор галереї «АВС-арт», головний редактор журналу «Артанія»:
– Кілька місяців тому була презентація альбому в галереї «АВС-арт» – трохи тривожно, несподівано, бо книга тільки вийшла із друку. А зараз уже маю можливість аналізувати.
Є книги розкішні, але небагаті; є багаті, але ними не потішишся, бо в них розкоші немає, щоб тебе тішило, облагороджувало. А тут літературно-мистецьке видання, яке поєднало в собі і розкіш, і багатство, і формою, і змістом. Говорю не для того, щоб ще раз похвалити книгу, а ствердити той факт, що книга живе вже своїм життям, її побачили, її читають, шанують, з’являються відгуки на «Літакценті», стаття Андрусяка в «Українській літературній газеті».
Згадували тут шістдесятників. Я пригадую, у Спілці художників у вересні із великим успіхом пройшла виставка Людмили Семикіної. З одного боку, тішишся тим, що цей живопис, який був арештований, засекречений, вижив, вистояв. З іншого боку, болісно за те, що музей шістдесятників у Києві так і не відбувся. Говорили, що не пошановані до кінця ці художники. Весь час на думці Олег Терентійович. Мені такі, як Олег Терентійович, люди великі тим, що перед ними ніколи не стояло гамлетівське питання, як зараз по-різному перекладають, «жити чи не жити», «бути чи не бути». Вони були, їх ніколи не можна було зіпхнути на якісь заідеологізовані манівці.
Я формувала три експозиції Олега Терентійовича, долучалася і зором, і душею, і руками до його творів – і в мене зринула така думка: щоразу, коли ти бачиш в іншому інтер’єрі роботи, вони щоразу по-іншому розкриваються. Те, що закладено майстром, безконечно відкривається іншою гранню. Згадала статтю Валерія Іллі «У річищі великого стилю», у якій він говорив, що у правдивому мистецтві, яке опирається на нашу народну, українську традицію, завжди є щось таке, що не можна розгадати. Завжди оте «щось» для мене присутнє у мистецтві Олега Терентійовича.

Ігор Калинець, письменник, друг художника:
– Такий альбом – це, так би мовити, вершина важкої творчої дороги Мінька. Це практично його слава, бо тепер тяжко буде комусь сказати, що не знають, не бачать чи не хочуть бачити такого мистця. Безперечно, таке мистецтво є певною мірою лише для мистців, бо не всі його сприймають. Мені було легше писати кілька сторінок для цієї книжки, ніж зараз виступати. Я від себе, своєї дружини, приятелів, шестидесятників вітаю Мінька з такою гарною подією, це велике свято для нього, та й усього нашого покоління.
Я уперше довідався, що Мінько писав вірші. Я тепер їх трохи поредагував. Хочу Вам представити зараз дуже цікавого поета, зацитувати.

Думок нема, слів нема,
Туман в мені. Туман довкола.
О музо, скажи за мене.

Птаха пролетіла,
Крилом зачепила гілку
І розтривожила жінку.

Як я хотів би бути деревом.
Господи, щоб не грішити,
А я лише грішна людина.
______

Немає війська, президента, ані короля.
Немає зла і болю, лише суха трава.
Трава пахуча, гніздечка, пташки, запах полину,
Великі зорі над тобою, і ти Звізда,
Нехай мала у небі.

Але «Звізда» написано з великої літери, і хоч вона мала, автор відчуває, що вона має писатися саме так.
Авторка есею дуже добре відтворила епоху: зафіксувала спогади не лише художників, митців, але й спогади філософів, літераторів, музикантів, які були в опозиції. Це поважна робота.

Степан Давимука, народний депутат України:
– Ця книга, яка сьогодні представляється львів’янам, – результат дуже щасливого збігу обставин. Пам’ятаю, як вдалося в останній момент витягнути Михайла Поживанова на відкриття виставки пана Олега в Національному музеї. Як це знайомство поглибилося, перетворилося у дружбу. Як теж так дивно з’явилася пані Світлана, теж абсолютно незнайома з паном Олегом, зацікавилась його творчістю і так активно, високопрофесійно і за короткий час написала чудовий текст. І дуже важливо, що галерею «АВС-арт» очолила пані Алла Маричевська, яка прекрасно знає художників України, і Львова особливо, і це відіграло важливу роль у тому, що ця книга набула свого характеру. Я дуже радий, що Михайло Олександрович переконався в тому, що галерея повинна видавати на найвищому рівні друковану продукцію, яка залишиться на віки. В Києві багато галерей, але одна видає такі альбоми. Оця книжка є надзвичайно гармонійною, бо текст дуже добре поєднується з ілюстраціями. З того тексту я пізнав дуже багато, хоча пана Олега давно знаю, з 1969 року. Був такий гурток, де збиралися технарі, гуманітарії – тоді туди входили кандидат хімічних наук Горак Роман, тепер відомий письменник Любомир Медвідь, Зеновій Флінта, Олег Мінько, математик Юрко Мельничук.
Остання книжка із серії «Імена», альбом Феодосія Гуменюка, який мені нещодавно передали, підтверджує, що ця лінія буде продовжуватися.

Ірина Калинець, поетка:
– Який несподіваний був Сальвадор Далі, і скільки навколо нього було анекдотів дивацьких, то чому б не розповісти їх про Олега. Я здивована, як багато Ігор Калинець говорив… Коли збиралися Роман Петрук, Ігор Калинець і Олег Мінько, сідали в Олега за стіл, і хтось один кидав якусь фразу. Минало п’ять хвилин. Десять. Озивався другий. Тоді третій. Так тривало години півтори. Мінько потому говорив: «Ну добре, наговорилися». Говорити було про що, кожен був у своєму світі, і на тому мовчазному рівні спілкувалися.
Власне, картини Олега – це, насамперед, настрій. Молоде покоління, може, того і не уявляє. Коли заходив у музей – там було все так гарно виписано, портрети всіх вождів, і рожевенькі губки, рожевенькі щічки – так фотографічно. І раптом картини Олега, картини, на які дивився і мовчав. Я тішуся, що сьогодні в молодшого покоління буде виникати таке саме відчуття загадковості, бажання заглибитися, зрозуміти той світ.

Галина Дорощук, начальник управління культури Львівської ОДА:
– Олег Мінько – це яскраве явище в українській культурі, зразок для сьогоднішнього покоління мистців, зразок людини, яка говорить серцем, чує серцем і творить душею, людина, якій Бог запалив іскру. Людина, яка пронесла творчість через своє життя, примножуючи в собі. Він не розмінявся на посередництво. Вітаю пана Олега з цим виданням, бажаю творчих успіхів!

Василь Косів, заступник міського голови з гуманітарних питань:
– Ця книга дуже важлива для Львова. Ми любимо говорити про те, які ми особливі, неповторні, про те, що у нас є львівська школа живопису. Часто є питання: а що це таке, як це окреслити? Були публікації з цього приводу, але остаточної відповіді немає. Ми вже бачимо, що львівська школа – це не обов’язково люди, народжені у Львові, тут виховані, які мають тут династію. А після Другої Світової війни у Львові залишилося не більше 10 відсотків корінного населення. Це, напевно, дух, який утворився пізніше, певне середовище, що згуртувалося, організувалося пізніше. Це впливи тих, хто народився тут, тих, хто вчився в інших європейських містах. Для того, щоб окреслити ту «львівськість» і цю школу, про яку ми так багато говоримо, потрібні фундаменти, від яких ми можемо відштовхнутися.
І справді отаких видань бракує. Бракує досліджень львівських мистецтвознавців, але бачимо, що «не львівський» автор може побачити краще оцю «львівськість». Тому так важливо, що є таке видання.

Наталя Космолінська, мистецтвознавець:
– Як людина тексту, як людина, що багато читає і пише про львівських і не лише художників, хочу привітати пані Світлану з хорошим текстом. У нас останнім часом багато вийшло хороших альбомів про українське мистецтво ХХ століття, але текстів хороших пропорційно значно менше до того візуального ряду. Це велика біда української мистецтвознавчої школи, яку ми отримали у спадок від радянських часів: писання холодних, відсторонених, позачасових текстів, у яких немає ані пульсації часу, ані художника-людини. І часом губишся: чи ти про того художника читаєш, чи вже про іншого, бо суцільні штампи, навіть у молодого покоління мистецтвознавців ті ж самі штампи. І коли ти читаєш знову про космос душі художника, хочеться спитати: «Дитино, де ти це взяла? Пиши так, як ти спілкуєшся. Ти живеш в інший час». Власне, як людина, що пише, я знаю, як важко зібрати інформацію, бо її часто немає. Як важко впорядкувати інформацію про таку людину, як Олег Терентійович, який все ж таки закритий і мовчазний. Пані Світлана зробила грандіозну роботу, яку тільки колеги можуть оцінити. Тут дуже живий текст, ти розумієш, чому художник саме такий. Тільки знаючи, що Олег Терентійович із тих широких східних українських степів, ти розумієш, звідки в нього оця широка перспектива, стільки неба, мінімалізм, пастельний колорит – цього б не могло бути, якби він родився в Карпатах. Цей альбом є, але перед нами цілина, яку ще орати й орати.

Олег Мінько:
– Звісно, я хотів, щоб книга вийшла, це була моя мрія, майже нездійсненна. Хотів, щоб десь якимось чином зберегти, бо твори деякі нищаться, розходяться. Щоб і собі колись подивитися, що я робив. Я знаю достеменно, що маю такого ангела-охоронця, який за мене все робить. Він знає, коли мені що треба, куди мене повести і коли щось здійснити добре, бо злі вчинки я сам роблю. У цій книзі добре відтворено те, що в мене не було основних стовпів у житті, все було не від мене залежне, закладено вгорі. Починаючи з п’яти років, коли я зустрів у селі черницю, дуже мудру. Коли закінчилася війна, полишив Макіївку, де народився. Навчався на електрика, але замість того, щоб ходити на ту електрику, сідав на ролер і їздив на етюди. Вирішив стати художником. Поїхав вступати до Київського інституту. Так сталося, що я не був зорієнтований, що зранку – живопис, а вдень на рисунок треба було ходити, то я на живопис ходив, а на рисунок – не ходив. Мене питають, а де ж ваш рисунок? Забрав я документи, зібрався додому. Там стояв маленький такий чоловічок, питає: «Що, не вступив? Знаєш, поїдь до Львову». А я тоді й не знав про це місто, пам’ятаю, що на мапі щось таке маленьке написано: «Львів». Відпочив два роки, поїхав до Львова вступати. Але перед тим заїхав до черниці, вона відслужила службу. І я з тією вірою вступив. Тут натрапив також на таких людей, які в моєму житті справді були стовпами, – наприклад, Карло Звіринський, поважний художник, педагог, людина з міцним хребтом.
Я не знав, чи хотів виставитися в Києві, чи ні. Але дочка змусила. Так зустрів людей, які спричинилися до видання цієї книги. Те спровокувала Світлана. Що добре в тій книзі – що я там лише причина.
Мені важливо не тільки те, що я туди потрапив, а й те, що причетний до того часу і людей, опори тих років.
…Чого я так малював? Малював не зовнішню оболонку, бо зовнішній світ – прекрасний. Але так, як створив його Бог, я не зроблю, тому малював більше свої внутрішні переживання. Чим я переймався? Тим, де жив, тією землею, тими людьми, які мали трагедію в житті. Роботи мої не навертають до танцю, до співу, вони більше навертають до пережиття. Якщо воно комусь буде незрозуміле, несприйнятне, то інша справа… Але то моє життя.
Я говорити не вмію. Малюю – як малюю. Чи так чи не так?..
 

Афіша

«ПРОСТІР ПЕРЕБУВАННЯ»22 квітня 2024 Персональна виставка одеського художника Дмитра Величка вперше презентується в Києві, що дає можливість поціновувачам мистецтва увійти в його авторський «Простір перебування», відзначений особливим світовідчуттям. Своїм нефігуративним композиціям Дмитро Величко свідомо не дає назви, запрошуючи глядача до співтворчості. Це спонукає замислитися про тотожності/подібності/відмінності в синонімічному ряді: простір буття, розташування, знаходження, присутності, перечікування… Читати далі »

Митці

Флінта Зеновій Петрович Зеновій Флінта народився 1 вересня 1935 р. на Тернопільщині, (помер 2 квітня 1988,м.Львів). 1959 р. закінчив відділ декоративного розпису Львівського училища прикладного мистецтва ім. І.Труша. У 1959-1965 рр. навчався на відділі художньої кераміки у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Читати далі »