Інтерв'ю з Іваном Марчуком у газеті "День"
19 січня 2010
Iван Марчук: Я розкрив небесний купол
Юлія ЛИТВИН
ФОТО ВІКТОРА ПОПОВА
ІВАН МАРЧУК: «БАГАТО ХТО З МИСТЕЦТВОЗНАВЦІВ НЕ ЗНАЮТЬ, ЯК ДО МЕНЕ ПІДХОДИТИ, БО Я ЗРУЙНУВАВ УСІ ТРАДИЦІЇ — ТІ ВИЗНАНІ В МИСТЕЦТВІ ШКОЛИ, УСІ ТІ «ІЗМИ»...
Загадковий і, як завжди, несподіваний Іван Марчук постав у серії «Погляд у вічність» в межах його персональної виставки «Витівки творчого Духа». Експозиція об’єднала кілька циклів із творчості невтомного модерніста і представляє також деякі полотна більш ранніх періодів: «Біла планета», «Виходять мрії з берегів», «Голос моєї душі» та інші.
Роботи нового циклу дійсно новаторські в творчості художника. Не виходячи за межі авторського стилю художника, вони утворюють нову віху в творчості митця. Іван Марчук звертається до яскравих локальних кольорів, що після сіро-білого циклу «Біла планета» стало несподіванкою. Його дрібні деталі стовбурців і цілих мікроскопічних здрібнених світів розширилися до галактичних просторів, що творяться об’ємними хвилями, завитками, ламаними лініями.
Творчі досягнення художника, здавалося б, могли охолодити наполегливість майстра: коли по суті всі можливі вершини досягнуто — чого добиватися ще? Він лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка і єдиний українець, хто 2007 року потрапив до списку 100 геніїв світу за версією однієї з відомих консалтингових компаній. Саме цього славного українця Міжнародна академія сучасного мистецтв у Римі прийняла до лав «Золотої гільдії», що об’єднує всього-на-всього 51 художника світу. Проте всі ці нагороди для митця існують десь у паралельному світі, а в просторі його буття є тільки праця творча, наполеглива і всесильна. Втім, про цю свою планету творчості і всі враження, які він переживає в сучасному суспільстві Іван Марчук розповів «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю.
— Під впливом чого створювали новий цикл?
— Я давно вже відвик від поняття пошуку натхнення. Все, до чого зводиться мої натхнення, — це моя ненаситність. Хочу не хочу, а мушу працювати, працювати і працювати. Бо хочу завжди бачити щось нове. Здавалось би, вже є десять різних Марчуків (це без урахування похідних від нього), вже можна і заспокоїтися, але я знову іду в майстерню і постійно думаю, чого я ще не зробив? І додумався до того, що вирішив створити щось кардинально нове... Я собі подумав: «поріжу» галактику на різні кавалки, і в майстерні, наскільки мені місце дозволяє, малюватиму ті світи. Якщо навіть всі ці картини стулити до купи, як мозаїку, вони заграють. Хоча вони всі різні, проте вони як близнята, в них одна стилістика і одне виконання. Художники цікавляться, як я це роблю, запитують, чи я не з пульверизатору працюю. Проте так «надути» форму можна тільки моїм методом, бо плоске — це не те! Бо світ трьохвимірний і мистецтво має нести об’єм.
— Здається, ви бачите більше, аніж трьохвимірний світ?
— Я не знаю, що я бачу. Я воджу по полотну пензлем, як диригент палицею в оркестрі. Втім, коли в нього виходять звуки, я маю колір і форму. І виходить окремий світ, а потім вже спостерігаю, що я таке зробив. Виношу на полотно те, що ніхто не бачить, що в кишеню не покладеш, а відповідно тебе ніхто не ошукає.
— Пане Іване, в такому разі чи існує у вашій творчості дилема поміж змістом і формою?
— Багато мистецтвознавців не знають, як до мене підходити, бо я поруйнував усі традиції — ті визнані в мистецтві школи, усі ті «-ізми», я не маю на увазі академізм, але всі новітні напрямки. Просто мені треба було створити свій стиль, свої кольори, все, щоб знайти себе. Всі мої полотна наповнені єдиним змістом — голосом моєї душі. В мене навіть пейзажі схожі на асоціативні новели. Це не просто пейзажі, вони спонукають думати, думати і писати цілі новели. І саме з голосу моєї душі я починав — це зміст творчості. На сьогодні це є дерево — стовбур, а всі марчуки і марчучки — це є гілки того стовбура. І нині проросла вже десята на дереві гілка новим циклом. Можливо, ще можна якусь гілочку, окрім мистецтва, внести в те дерево, проте на все решту в мене немає часу.
— Іване Степановичу, де вам найкраще творилося?
— Найкраще все-таки в Америці і в Австралії. Ці періоди для моєї творчості мали значний вплив. Ще із 1975 року я вирішував, чи хочу втекти з Києва, чи не хочу. Та зрештою прес у 20 років став нестерпний. Я вагався довго, і тим, думаю, втратив тільки час, бо мої друзі поїхали відразу ж іще в 1960-х. А потім вони мені казали: «Іване, не насилуй свою волю», — і я подумав, що дійсно не буду. Тільки трапилася можливість — я рвонув куди подалі, аж до Австралії. Я просто мусив поїхати, бо стільки травм моральних і психологічних назбиралося, що вже не було сил. Постійні «заборонений», «непотрібний» — це вже було зовсім і зовсім. Я хотів творити, працювати, а для цього потрібно було відчувати якийсь комфорт. Пам’ятаю свою головну фразу в ті роки: «Я дуже хочу хотіти працювати». А тут я вже не хотів. Коли поїхав до Америки, це питання було знято.
— А що саме дало вам поштовх до пробудження?
— Розумієте, сама зміна обстановки вже досить добре впливає на мене. Навіть коли я жив у Києві в радянські часи, щомісяця двічі сідав на літак і летів — у Тернопіль, Львів, Ужгород, Прибалтику, Москву. Це завжди давало мені допінг, два-три дні — і я оживав. Але на Заході є й інша специфіка, там потрібно думати, як виживати. О! Це найголовніше. Якщо ти митець і ніде не працюєш, то повинен надіятися тільки на свої роботи. І тут я включив, як кажуть, всі свої регістри, і з шостої години до одинадцятої встановив мій робочий день. Мову я так і не вивчив, бо часу було шкода. Я радів з того, що сам собі належав. Ніхто не має права мені на ногу наступити чи щось погане сказати. Я мав абсолютний, повний позитив. І це настільки разюче різнилося з Києвом, як тоді, так і зараз: куди не підеш в нас — всюди негатив.
— Ви шкодуєте, що повернулися?
— Я дурний, що повернувся. Мені потрібно поміняти дислокацію.
— Як вважаєте, чи є в українського мистецтва майбутнє в світі?
— Є одна творчість, музейна, куди мене ніколи не пустять і не треба, а є інша творчість — загальна українська, де працюють майстри світового класу. В кожній області є свої самородки. Вважаю, що в українському сучасному мистецтві все в порядку. Приміром, якби ми взяли кращих 100 митців і пустили їх у світ на два-три роки, то мали б цілу плеяду всесвітньовідомих творців, тоді б наші державні діячі побачити, як можна з країни створити сильну державу. Сьогодні вони не знають, бо не хочуть знати. З нас сміються, на нас плюють — а ми маємо такі таланти! Хвалити Бога, більшість талантів, покидаючи країну, знаходять кращу долю. Як на мене, художники-стержні: Любомир Медвідь, Борис Петренко, Борис Плаксій, якому я в його 60 років допоміг зробити першу виставку, за яку він отримав премію.
— Що ж сьогодні можемо зробити, щоб змінити ситуацію?
— Потрібно, щоб художники самі надіялися на себе, тобто відкривати дієві будинки творчості — у всьому світі вони є. А також важливо запровадити державне заохочення. У світі є групи художників, об’єднані за різними критеріями: за сюжетами, за технікою, вони групуються і тому досягають свого. У нас того немає, бо наріжний камінь — заздрощі. І їх не можна вивести нічим, ніяким розпаленим залізом. І тому ми страждаємо, і будемо страждати, допоки ця земля не виживе їх. В Америці такого немає. За 12 років — просто рай, ніхто мені не заздрить. І там кожна людина відчуває себе гордо. Наші правителі переповнені не гордощами, а гординею...
№12, середа, 27 січня 2010
http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=291079&mainlang=ukr
|
| | |
«ПРОСТІР ПЕРЕБУВАННЯ» 22 квітня 2024
Персональна виставка одеського художника Дмитра Величка вперше презентується в Києві, що дає можливість поціновувачам мистецтва увійти в його авторський «Простір перебування», відзначений особливим світовідчуттям. Своїм нефігуративним композиціям Дмитро Величко свідомо не дає назви, запрошуючи глядача до співтворчості. Це спонукає замислитися про тотожності/подібності/відмінності в синонімічному ряді: простір буття, розташування, знаходження, присутності, перечікування… |
Яців Роман
Народився 26 серпня 1956 р. у м. Ходорів на Львівщині. Художник, історик і теоретик мистецтва, організатор науково-творчих проектів, педагог. Закінчив відділ проектування інтер’єру і меблів Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер – ЛНАМ; 1978).
|
|
