AVSart Gallery
AVSart Gallery

Про галерею

Колекція

Виставки

Арт-вісті

Контакти
Головна  Контакти  Мапа сайту 

Митці

Головна / Про галерею / Митці / Горська Алла Олександрівна

Горська Алла Олександрівна

Горська Алла Олександрівна

(18.09.1929, Ялта – 28.11.1970, Київ (Васильків)) – український живописець, графік. Закінчила (1954) КХІ. Працювала в галузі станкового та монументального мистецтва (Вітраж «Шевченко» в Київському університеті, 1964; вітраж «Прапор перемоги» в музеї молодогвардійців м. Краснодон, 1970 (усі у співавторстві)). Дружина В. Зарецького.

Горська народилася в Ялті в радянізованій номенклатурній родині. 1941—1943 пережила в Ленінграді зі своєю матір’ю дві блокадні зими. Навчалась в художньому інституті в Києві. Закінчила художній інститут за фахом живопис.

Горська була одним із організаторів Клубу творчої молоді “Сучасник” (1959-1964).

Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт.

Разом із В.Симоненком і Л.Танюком відкрила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у Биківні (1962 — 1963), про що вони заявили в Київську міськраду (“Меморандум №2”). Після цього В.Симоненко був жорстоко побитий, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.

1964 Горська в співавторстві з П.Заливахою, Л.Семикіною, Г.Севрук та Г.Зубченко створила в Київському університеті вітраж “Шевченко. Мати”. Вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий. Горську і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

1965 було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16.12.65 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.

Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні “кагебістські розмови” з попередженнями й погрозами.

Належачи до групи “шестидесятників”, брала активну участь в українському правозахисному русі. За участь в акціях протесту в 1965-68 проти розправ над українськими правозахисниками - Б. і М.Горинями, П.Заливахою, С.Караванським, В.Морозом, В.Чорноволом та ін. ГОРСЬКА була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки.

Матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними, систематично — з П.Заливахою. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до неї за допомогою.

Горська була на процесі В.Чорновола 15.09.67 у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного веденння суду. 1968 Горська підписала “Лист-протест 139” на ім’я керівників КПРС і радянської держави з вимогою припинити незаконні процеси. Почалися адміністративні репресії проти “підписанців”, кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.

За участь в акціях протесту в 1965-68 проти розправ над українськими правозахисниками - Б. і М.Горинями, П.Заливахою, С.Караванським, В.Морозом, В.Чорноволом та ін. ГОРСЬКА була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки.

За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого В.Мороза, але вона відмовилася давати покази. За декілька днів до смерти склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

28.11.70 Горська вбита у м. Василькові Київської обл.

Похорон Горської 7.12.70 на Мінському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні.

Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що Горську вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім покінчив самогубством.

В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі присікалися владою.

Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтеллектуальну еліту.

Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи вимогами громадськості, не оприлюднили ніякої інформації про загибель Горської. Відкрита тільки слідча справа. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями слідчих норм, тобто було сфабриковане. Прослідковуються також загальні риси вбивства з іншими політичними вбивствами в СРСР.

У підсумку життя і творчості Алли Горської хочеться сказати, що визначною подією 60-х років стала поява нового покоління письменників, митців і поетів, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому одночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова мистецька когорта користувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбувати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму. Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників російської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити «незрілі елементи» в українській культурній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник, відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких літературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Маланчук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від молодих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував

про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радянські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала поява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна
пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькізв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Ліберальна українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-
рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світової культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя-
ми психопата.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисципліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфронтації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастрофічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні 1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі реформ, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Час надій і розчарувань, час сподівань і відчаю. Алла Горська – яскравий представник тих людей, які прагнули кращого.


Література

Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Редакція та упорядкування Олексія Зарецького та Миколи Маричевського.— К.: Спалах. ЛТД, 1996.


Роботи автора


Горська
Алла
Зимно
Зимно

Афіша

«МАРІЯ-МРІЯ, ГАННА-ПАННА»04 травня 2017

Серія живописних робіт київської художниці Анни Діденко – це, як зазначає авторка, присвята Жінці, її неосяжній красі та ніжній силі. Виставка «Марія-мрія, Ганна-панна» в галереї «АВС-арт» представляє добірку жіночих образів, розмаїтих у своїй характерності. Декоративно-етнографічна стилізація дає художниці можливість актуалізувати міфопоетичний сенс жіночності, властивий українській культурі.

Митці

Литвиненко Олексій Литвиненко Олексій
Народився 17 січня 1961 року. 1985 року закінчив Київський державний художній інститут. Із 1992-го – член Національної спілки художників України. Живе і працює в Києві.